Пошук статті
Кількість користувачів
Сьогодні : 25
За місяць : 561
Кількість
статей : 523
А
Б
В
Г
Д
Е
Є
Ж
З
И
І
Й
Ї
К
Л
М
Н
О
П
Р
С
Т
У
Ф
Х
Ц
Ч
Ш
Щ
Ю
Я
Анотування

Анотування – вид аналітико-синтетичного опрацювання документів (АСОД); процес бібліографічного згортання інформації первинного документа, який дозволяє отримати вторинну (бібліографічну) інформацію у вигляді анотації.

Елементи анотування виникли ще в глибоку давнину, коли використовували розгорнуті назви творів, що містили певну їх характеристику. В історії бібліографії спостерігалися два підходи до розуміння анотацій. У першому випадку анотаціями називали спеціальні примітки, що стосувалися форми і змісту документа. В другому – додаткові відомості, що стосувалися назви документа. У першій половині 18 ст. відбувається виокремлення анотації у самостійний жанр. В. С. Сопіков у фундаментальній праці «Опыт российской библиографии» (1813–1821) використав оригінальні методи характеристики книг. Він вважав, що анотацією можуть бути будь-які історико-літературні, історико-бібліографічні, критико-рекомендаційні примітки, не об’єднані загальним завданням розкриття змісту або форми книги. В анотаціях він розкривав псевдоніми, називав авторів анонімних книг, перекладачів, видавців, друкарів, подавав повні назви книг, відомості з історії їх створення, відмічав книги рідкісні, надруковані таємно, знищені, звертав увагу на зовнішній вигляд видання – шрифт, друк, папір, ілюстрації, портрети, викладав зміст книги, давав їй оцінку тощо. Анотування в першій половині та середині 19 ст. відповідало запитам освіченого аматора і не переймалося потребами широкого кола читачів. Анотації публікувалися в таких періодичних виданнях: «Сын отечества» (з 1814), «Отечественные записки» (з 1839) та ін. У 60-х рр. 19 ст. спостерігається швидкий розвиток рекомендаційної бібліографії, який сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру. У покажчиках «Систематичний огляд російської народно-навчальної літератури» (1878), складеному групою авторів за дорученням Комітету грамотності при Вільному економічному товаристві, та в покажчику «Що читати народу?» (1884–1906), складеному групою харківських викладачів  під керівництвом Х. Д. Алчевської, анотації носять рекомендаційний характер, розраховані на хоч трохи грамотні верстви населення. Особливістю анотацій, що складалися майже до початку 20 ст., було їхнє поєднання з бібліографічним описом. У 20 ст. відбувається розмежовування змістовної характеристики книги з її формальними ознаками. Одні відомості відносять до тексту анотації, інші – до бібліографічного опису. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросійському з’їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема там розглядався досвід анотування художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Більш повне висвітлення методика анотування знайшла в 1915 р. у книзі бібліотекаря Державної думи О. М. Бєлова «Правила составленія каталоговъ алфавитнаго, систематическаго и предметнаго». В ній у «Додатку 1» на восьми сторінках викладено правила анотування під назвою «Аннотация или библиотечная библиография», в основу котрих  покладено практику американських і англійських бібліотек, але автор ілюстрував правила російськими прикладами. У 1924 р. в журналі «Книжные новости» опубліковано невелику схему «характеристики» книги, яка, по-суті, була схемою анотації. Її розробила Бібліографічна комісія Науково-методичної ради при Ленінградському губернському відділі народної освіти. У 1925 р. виходить нова брошура О. М. Бєлова «Алфавитный [предметный] каталог и аннотация», присвячена предметному каталогу. Методичні вказівки з анотування займають в ній п’ять сторінок і представляють собою вибірки з додатку до «Правил складення каталогів алфавітного, систематичного і предметного» того ж автора у 1915 р., зі зміненими прикладами.

В 20–30-ті рр. 20 ст. спеціалістів цікавить проблема функціонального призначення анотацій, їхня типізація, відбір матеріалу для анотування. Таким чином, велика увага зосереджується на питаннях теорії і методики анотування. Активізуються дослідження з анотування, що пов’язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публікацією в цей період великої кількості анотованих бібліографічних покажчиків і книговидавничих каталогів. У кінці 20-х рр. 20 ст. серед бібліографічних працівників розгорнулася широка дискусія про рекомендаційно-оцінювальну роль анотації за двома напрямами. Найбільш видатними представниками першого були І. П. Жук, М. Є. Мінчина, О.  М. Бєлов, Є. І. Шамурін та ін. Вони вважали, що анотація ні в якому разі не повинна оцінювати твір, а лише неупереджено викладати основний зміст, розкриваючи його як індекс або предметна рубрика. Представники другого напряму наполягали на необхідності оцінювання в анотації. Велике значення мав виступ на ІІ Всеросійському бібліографічному з’їзді Н. К. Крупської, яка підкреслила, що при розкритті книги необхідна марксистська оцінка її змісту.

В кінці 30-х рр. 20 ст. практично всі бібліографи визнали необхідність надавати в анотації оцінку видання, але далеко не завжди було ясно, як це слід робити. Деякі дослідники почали приписувати анотації не властиві їй функції, порівнювали її з рецензією. Потреба в теоретичному розробленні питань анотування стимулювала появу в цей період робіт І. П. Жука, М. Є. Мінчиної, Я. Є. Кіпермана, О. Г. Фоміна, присвячених визначенню поняття «анотація», класифікації анотацій, їхньому функціональному призначенню, методиці складення тощо. Так, О. Г. Фомін у праці «Анотації. Теорія і практика їх складення» (1929 р.) подав багато матеріалу, корисного для практиків, зокрема він запропонував схему анотації, до якої входило близько трьохсот інформаційних елементів, що можуть увійти до анотації. Серед них були виділені основні, однорідні за конструкцією і формою. Однак, подавши велику кількість прикладів, О. Г. Фомін не зміг проаналізувати їх на необхідному теоретичному рівні й узагальнити  висновки та виробити загальні рекомендації.

У 40–50-ті рр. 20 ст. з’являються роботи, присвячені розробленню загальної методики анотування: Р. М. Савицької «Принципи і методика анотування» (1944), В. Т. Витяжкова «Анотування творів класиків марксизму-ленінізму» (1954), Н. П. Зибіної та О. А. Лицкевич «Методичне керівництво з технічної інформації та бібліографії» (1947). Визначна праця Є. І. Шамуріна «Методика складення анотацій» (1959) підсумувала досягнення радянських фахівців у галузі анотування за весь попередній період. У ній теоретично узагальнено практичний досвід з анотування, а також подано загальну і спеціальну методику складення анотацій. Так, Є. І. Шамурін дає визначення анотації, розкриває її значення, обґрунтовує запропоновану ним класифікацію анотацій, загальні принципи анотування, детально розкриває процес анотування, його методи, особливості різних типів анотацій, специфіку анотування різних типів документів, відокремлює анотацію від реферату. У зв’язку з розвитком інформатики і обчислювальної техніки постало питання про автоматизацію анотування. До 50-х рр. 20 ст. вивчення проблем анотування пов’язували з операцією ручного анотування. Питання автоматизації анотування виходять за межі бібліографії і книгознавства. Ними займаються спеціалісти в галузі кібернетики, обчислювальної техніки, лінгвісти, філософи.

У 60–70-х рр. 20 ст. почали здійснювати стандартизацію процесів АСОД, у тому числі й процесу анотування. У  1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 «Реферат і анотація», який у подальшому переглядали й удосконалювали. Розкриття змісту текстів первинних документів у процесі згортання інформації у 60–70-ті рр. 20 ст. розвивалося в двох напрямах: «ручне» та автоматизоване анотування.

З кінця 70-х рр. 20 ст. намітилась і набула поширення тенденція зближення цих напрямів, що пояснюється осмисленням накопиченого досвіду анотування в нових умовах; сучасною ситуацією в галузі інформаційно-аналітичної діяльності, пов’язаної з інформаційними технологіями. У 1981 р. виходить методичний посібник «Аннотирование произведений печати» М. В. Істріної, в якому висвітлено історію виникнення і розвитку жанру анотації, показано специфіку видавничої анотації і визначено загальні вимоги до неї, а також її основні елементи. В Україні розвиток анотування відбувався в межах розвитку анотування в СРСР. Теорією та методикою  нотування  займався  В. Т. Витяжков – доцент Харківського бібліотечного інституту (згодом Харківська державна академія культури).

Сьогодні місце розташування анотації, її обсяг, структура і зміст визначаються ГОСТ 7.9–95 «Реферат и аннотация. Общие требования».

Джерела

Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення : ДСТУ 2394–94. – [Чинний від 1995-01-01]. – К. : Держстандарт України, 1994. – II, 89 с. – (Державний стандарт України);

Реферат и аннотация. Общие требования : ГОСТ 7.9-95. – Введ. 01.07.97 // Стандарты по издательскому делу. – М., 1998. – С. 111–131;

Бібліотечно-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять : ДСТУ 7448:2013. – [Чинний від 2014.07.01]. – К. : Мінекономрозвитку України, 2014. – III, 44 с. – (Національний стандарт України) (Інформація та документація);

Шамурин Е. И. Словарь книговедческих терминов для библиотекарей, библиографов, работников печати и книжной торговли / Е. И. Шамурин. – М. : Советская Россия, 1958. – 340 с.;

Шамурин Е. И. Методика составления аннотации / Е. И. Шамурин ; Всесоюз. кн. палата. – М., 1959. – 229, [1] с.;

Истрина М. В. Аннотирование произведений печати : метод. пособие / М. В. Истрина. – М., 1999. – 48 с.;

Зупарова Л. Б. Библиотечная обработка документа : учеб.-метод. пособие / Л. Б. Зупарова, Т. А. Зайцева, Л. И. Сазонова ; ред. Ю. Н. Столяров. – М. : Либерия, 2003. – 208 с.;

Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів : підручник / Н. М. Кушнаренко, В. К. Удалова. – 3-те вид., стер. – К.: Знання, 2006. – 331 с. – (Вища освіта XXI століття). – Бібліогр.: с. 327–331. – ISBN 966-346-068-7.

Збанацька Оксана Миколаївна
Статтю створено : 08.09.2014
Останній раз редаговано : 17.01.2017