Пошук статті
Кількість користувачів
Сьогодні : 25
За місяць : 561
Кількість
статей : 523
А
Б
В
Г
Д
Е
Є
Ж
З
И
І
Й
Ї
К
Л
М
Н
О
П
Р
С
Т
У
Ф
Х
Ц
Ч
Ш
Щ
Ю
Я
Типологія читачів

Типологія читачів (Т. ч.) – це розподіл читачів на групи на основі певної сукупності відмінних характеристик, що забезпечують стале і послідовне віднесення того чи іншого індивіда до певної групи.

Т. ч. займає особливе місце в бібліотекознавчих дослідженнях і в практичній діяльності бібліотек. Перші знайомства  бібліотекаря з читачами ставлять проблему необхідності їх диференціації – групування за окремими ознаками. Урахування читацької психології, диференціація бібліотечних послуг, індивідуальна робота, популяризація літератури – рівень вирішення цих та інших питань в значній мірі залежить від того, якою саме типологією керується бібліотечний працівник, взята вона з наукових досліджень чи сформувалась із безпосереднього досвіду конкретної бібліотеки.

Перші спроби щодо наукової диференціації читачів, визначення їх типологічних ознак були здійснені М. Рубакіним  в його  праці «Этюды  о русской читающей публике» (1895).  В цій праці  проаналізовано читання представників різних  верств тогочасного  суспільства  і  визначено основні типи читачів.  Вдалу характеристику основним  типам  українського  читача-селянина подав Б. Грінченко в праці «Перед широким світом». Проте систематичне розроблення цієї проблеми на теоретичному рівні було розпочато у 20-ті роки ХХ ст.

Свій внесок у питання поділу читачів за групами здійснили літературознавці. Зокрема О. Білецький пропонував визначити серед читачів чотири умовні групи. У першу групу, на його думку, мали входити читачі – «уявні співрозмовники з майбутнього»; у другу – «палкі прихильники письменника»; у третю групу об´єднувалися читачі-нащадки,  які нав´язували авторові свої ідеї, свої образи; до четвертою групи належали читачі, які самі «взялися за перо», тобто почали писати. Запропонована типологія відрізнялася своєю оригінальністю, водночас запровадити її в практичну діяльність  бібліотек було складно.

Більш наближеними до бібліотечної роботи були пропозиції бібліотекознавців Д. Балики та Н. Фрідьєвої. Д. Балика у статті «Про класифікацію друків за соціальним призначенням» доводив, що поряд із класифікацією літератури за змістом, слід здійснювати класифікацію читачів за групами для визначення відповідності твору. Тут же він порушив питання про термінологію, про «найменування всіх груп читачів», наполягав на «визначенні ознак, за якими створювати ці групи».

Головна ідея Д. Балики полягала у визначенні цільового призначення книги і читацької категорії, на яку вона розрахована. Це зумовило поділ читачів на певні групи за соціальним статусом і походженням, віком, статтю, освітою, фаховою приналежністю (за основною професією та характером праці), за ступенем готовності до самостійного свідомого читання.

Н. Фрідьєва запропонувала наступні ознаки для визначення Т. ч.: соціальне походження (робітники, селяни, інтелігенція); місце у виробництві; рівень підготовки (непідготовлені, малопідготовлені, середньопідготовлені, підготовлені); ставлення до керівництва читанням. Н. Фрідьєва  пропонувала також виділити читачів, для яких керівництво читанням є необхідним (для самоосвіти, розваги і з практичною метою), і тих, для кого керівництво читанням є бажаним (читання з навчальною або науковою метою).

Визначаючи читацькі інтереси, вона також розподіляла групи читачів з урахуванням їх мотивів звернення до книги та бібліотеки.

Висновки досліджень типологічних ознак читачів корегували окремі напрями діяльності бібліотек, зумовлювали розроблення різноманітних форм популяризації літератури у відповідності з Т. ч. Проте започатковані типологічні характеристики читачів кінця ХІХ – 20-х років ХХ ст. були недосконалими: як правило, за основу диференціації визначалася лише одна і часто не найважливіша ознака, інші лише перераховувались.

Після значної перерви, починаючи зі середини 60-х років ХХ ст., бібліотекознавці звернулися до обґрунтування принципів формування читацьких типів. Майже двадцять років на сторінках фахових видань, наукових конференціях дискутувалися проблеми класифікації та типології читачів.

Так, Л. Беляєва пропонувала наукову класифікацію читачів проводити за трьома напрямами: в галузі соціології, соціальної і загальної психології; зберегти як першу сходинку класифікацію читачів, розподіл їх за основними соціальними групами і відмовитись від подальшого поділу цих груп за соціально-професійними і демографічними ознаками. Вона вважала, що в основу подальшої класифікації читачів слід покласти суто читацькі характеристики, які б ґрунтувалися на психологічних ознаках. Наполягала на необхідності виділити такі ознаки, котрі дозволять розпізнати читацькі типи, що суттєво різняться між собою і вимагають різних методів і прийомів бібліотечної роботи. Проте складність полягала у правильному виділенні типоутворних ознак.

У ті роки обговорювалася проблема створення «всезагальної класифікації», котру учасники диспуту називали по-різному – «основною» (Ю. Зубов), «єдиною» (Ю. Зубов, І. Тихомирова), «комплексною» (О. Маслова), «синтетичною» (І. Тихомирова).

Особливо гостру полеміку викликала стаття Ю. Зубова,  присвячена шляхам створення наукової класифікації читачів. Науковець  запропонував  свою систему «класифікації», вихідним моментом  якої  було уявлення  про абстрактного  читача-індивіда, яким оперує теорія пізнання і загальна психологія. Сама ж концепція полягала в тому, що читацька діяльність – це пізнавальна діяльність особливого роду, спрямована на збагачення індивіда певними знаннями, зафіксованими в друкованій формі. Користуючись науковим доробком учених у галузі гносеології та загальної психології, автор визначив шість стадій інтелектуального розвитку, котрі проходить людина в процесі оволодіння об´єктами пізнавальної діяльності, і дав їм короткі характеристики. Ю. Зубов приходить до висновку, що різні дослідники звертають увагу на рівень освіти при формуванні читацьких інтересів та смаків, виборі літератури та змісту читання, а також його осмисленні. На думку науковця, саме фактор освіти цілком придатний як основний при створенні наукової класифікації читачів. Шкільна освіта не зменшує цього фактору, а коло читацьких інтересів і культура читання прямо залежать від рівня освіти. Одним із завдань він висуває необхідність конструювання єдиної, систематичної класифікації читачів, що відповідала б і цілям керування читанням, і типології літератури, і системі бібліографічних посібників.

Вчені, незгодні з ідеєю створення подібної класифікації, наполягали на її практичній недоцільності, пояснюючи це змінами читацьких характеристик, відсутністю техніки для їх машинної кореляції; вважали, що бібліотечна робота настільки багатоаспектна, що знайти єдиний ключ до вирішення всіх проблем – кардинальних, установчих, щоденних – навряд чи є можливим.

Незважаючи на критику і виявленні недоліки, публікація Ю. Зубова знайшла багатьох прихильників, а також стимулювала подальшу роботу в напрямі сегментування читацької аудиторії.

Так, С. Смирнова взяла за основу диференціації читачів їх приналежність до тієї чи іншої соціальної або вікової групи. Вона наголошувала, що дієздатність диференціації за соціально-демографічними ознаками вже практично доведена, але не можна обмежуватись тільки цими ознаками. Адже відчувається потреба в додаткових даних, котрі характеризують інтереси особистості, що мають бути задоволені читанням. Такими факторами
С. Смирнова називає соціально-психологічні.

У рамках дискусії на сторінках часопису «Советское библиотековедение» виступила О. Маслова, яка доводила, що при розгляді такого багатофакторного явища, як читацька аудиторія, навряд чи буде правомірним говорити про єдиний і домінуючий підхід до складання класифікації. Кожен із запропонованих вище принципів вона називала такими, що «не виходять за межі дослідницької гіпотези», підкреслюючи при цьому, що не зважаючи на теоретичні підходи до створення єдиної класифікації, автори акцентують увагу на необхідності інтеграції знання про різні аспекти стану розвитку читацької  аудиторії при виділенні типів читачів. Автор висловлює думку щодо можливості складання єдиної класифікації, але в умовах розроблених методичних складових синтезу придбаного емпіричного матеріалу в цілісну картину процесу взаємодії в системі «читач-документ».

Продовжуючи дискусію, І. Тихомирова пише, що в бібліотечно-бібліографічній практиці  відповідність  системі  «читач–документ» забезпечить лише диференційований підхід до читачів. Вона, як і інші дослідники, вважає за недоцільне створювати єдину класифікацію на основі однієї науки, але, вочевидь, не виключає можливості створення такої класифікації взагалі. Об´єднати результати досліджень багатьох областей знання, що вивчають читача, систематизувати напрацьовані емпіричні групування, дати правильну світоглядну орієнтацію в предметі дослідження може тільки філософія як наука, що  виявляє інваріантне, стійке, загальне в явищах.

Обговорюючи питання Т. ч., Г. Гінзбург зазначала: щоби наукова класифікація читачів мала реальну практичну цінність, необхідно взяти за основу поділу читачів на типи такі суттєві ознаки, як мотиви, цілі, шляхи і способи досягнення результатів, а також виявити їх взаємодію в такій специфічній діяльності як читацька. Вирішального значення при цьому автор надавала характеру інтелектуальних, емоційних, вольових проявів читача, їхньому внутрішньому взаємозв'язку, що в цілому повинно характеризувати структуру, особливості, результативність читацької діяльності.

Оригінальний підхід до вирішення питання Т. ч.  запропонували Ю. Тугов і А. Кулікова. На їх погляд, класифікацію читачів слід створювати, виходячи з двох пов´язаних рівнів культури читання: реального та ідеального (тобто такого, що планується). Сукупність ознак культури читання, яка виділилася після співставлення цих рівнів, складає той чи інший тип згаданої культури, а відповідно і тип читача.

Запропонована ними класифікація має такий вигляд:

  1. Читачі, рівень культури читання яких має відповідати завданням формування особистості (дошкільнята, школярі молодшого віку, підлітки).
  2. Читачі, які потребують інформації для допомоги в організації і оформленні життєвого шляху (молодь).
  3. Читачі, рівень культури читання яких мусить відповідати всебічному розвитку особистості (дорослі, тобто соціально зрілі люди).

Автори визначають таку класифікацію як психолого-педагогічну і схиляться до думки, що вона має бути багатоступеневою, адже культура читання – складна система, що формується з багатьох взаємно підпорядкованих елементів. Саме цей фактор як важливий критерій загальної типології називав С. Трубніков.

Він виділяє шість типів читачів, які є еталонами якості в класифікації властивостей культури читання. Це групи читачів від нерозвинутих до гармонійно розвинутих, із різним ступенем володіння культурою вибору літератури, сприймання творів друку, освоєння і використання отриманої інформації. Однак автор не запропонував конкретні критерії поділу читачів на ті чи інші групи.

Власне бачення типології читачів запропонував Б. Умнов. Він вважав, що типоутворюючою ознакою повинні виступати читацька спрямованість суб´єкта та рівень його читацького розвитку. Проте складність у пошуку методів дослідження для багатомірного аналізу читацької діяльності не дозволили автору завершити свої наукові розробки.

Ряд авторів висловлювалися за соціально-демографічне підґрунтя класифікації читачів. Так, В. Онуфрієва, ратуючи за диференційований підхід, наголошувала, що соціальні фактори мають досить велике значення і на їх основі буде корисно організовувати першу сходинку в класифікації читачів з пізнішим їх корегуванням на базі психологічних установок. Роботу В. Онуфрієвої в цьому напрямі відрізняє практичний підхід. Її класифікація за соціально-демографічним принципом має не тільки теоретичне значення, але й може слугувати на практиці для рекомендації оформлення документації з цих питань. Вона запропонувала поділ читачів на вісімнадцять основних груп, котрі розташовані у «можливій схемі рубрик картотеки читачів».

Поряд із розвідками, оприлюдненими на сторінках часопису «Советское библиотековедение», у Ленінградському державному інституті культури вийшли збірники наукових праць з проблем типології (1980, 1984), які вміщують цікаві статті: Б. Умнова, В. Володіна, М. Гаккель, В. Ядова та інших.

Свої погляди на проблему диференціації читачів висловлювали і вітчизняні науковці. При диференціації читачів як споживачів рекомендаційно-бібліографічних посібників з педагогіки, С. Шматова звертає увагу, перш за все, на ознаки класифікації, а саме: характер читацьких запитів, цільові установки використання бібліографічних посібників. Залежно від названих ознак споживачів рекомендаційно-бібліографічних посібників, вона пропонувала  поділити їх на дві категорії: читачі-професіонали, які звертаються до посібників з професійними запитаннями ті читачі-непрофесіонали, які цікавляться питаннями педагогіки з метою самоосвіти.

С. Волкова  обґрунтовує  такі  принципи  диференціації, як  соціальний,  конкретно-історичний  та  індивідуально-психологічний. Науковець доводить, що диференціація читачів повинна мати гнучку багатоступеневу структуру, що залежатиме від діяльності бібліотек у визначеній, конкретній ситуації.

Новим у твердженнях бібліотекознавців був висновок про те, що для наукової диференціації читачів недостатньо зосереджуватися тільки на професійних і соціально-демографічних характеристиках, диференціація повинна базуватися на психологічних ознаках.

В останнє десятиліття ХХ ст. було продовжено роботу над типологічними характеристиками читачів як у вітчизняних, так і зарубіжних розвідках. Так, естонська дослідниця М. Вайну запропонувала типологію читачів романів. Вона диференціює читачів залежно від їхньої екстравертності чи інтровертності. Автору вдалося співставити психологічні особливості особистості з творами, яким надається перевага.

Екстравертів більше цікавлять твори, котрим притаманна простота викладу, гострість відображених конфліктів, емоційна виразність, емпірична манера висловлювань

Читачі-інтроверти направляють свою увагу на внутрішній світ, думки, почуття, душевні переживання, розмірковування про життєві проблеми, описи тонких психологічних нюансів.

Читачів, яким притаманні якості екстравертів та інтровертів, відносять до типу амбівертів. Їм до вподоби твори в реалістичній манері викладу з живим розвитком сюжету.

Досить своєрідним є підхід до типології споживачів інформації, запропонований українським науковцем у галузі філософії Н. Джинчарадзе. Він поділяє читачів на такі типи: особистості, які впевнені, що все знають (це, як правило, молоді спеціалісти та люди, які працюють понад 25 років); «скептики» (вважають, що нова інформація їм не потрібна, але проявляють інтерес у разі потреби); «самостійні» (це, насамперед, науковці, дослідники, які вільно орієнтуються в сучасному інформаційному середовищі); «ділові» (підприємці, нижчого рівня службовці, які самостійно майже не користуються інформацією); «байдужі» (люди з низьким професійним рівнем та рівнем культури, які не цікавляться інноваційними процесами); «слухняні» (люди, яких цікавить лише інформація про керівників держави, соціальні інститути, установи); «сторонні» (користуються вибірковою інформацією, не довіряють засобам масової інформації); особи, які стверджують, що зовсім мало звертаються до інформації, але в дійсності досить вільно орієнтуються в інформаційному середовищ (це, як правило, студенти, учні, гімназисти); «інформаційні егоїсти» (швидко знаходять потрібну інформацію, але накопичують її лише для себе, це, насамперед, бізнесмени); «інформаційні деспоти» (отримують і використовують  нову інформацію задля впливу на оточуючих).

Теоретична і практична складність проблеми поки що не дозволяє утворити універсальні класифікації читачів. Питання про створення наукової типології читачів з метою поліпшення якості їх обслуговування  залишається відкритим.

 

Джерела

 

Грінченко Б. Перед широким світом / Б. Грінченко. – К., 1907. – 320 с.;

Фридьева Н. Современные запросы городского читателя и активность библиотеки / Н. Фридьева // Красный библиотекарь. – 1924. – № 2 (4). – С. 50–55;

Балика Д. А. Про класифікацію друків за соціальним призначенням / Д. А. Балика // Бібліологічні вісті. – 1927. – № 1 (14). – С. 5–36;

Белецкий А. И. Об одной из очередных задач историко-литературной науки (Изучение истории читателя): Зб. праць. У 5-ти т. – К. : Наук. думка, 1967. – Т. 3. – С. 255–273;

Смирнова С. М. Дифференциация читателей и воспитание всесторонне развитой личности // Сов. библиотековедение. – 1973. – № 6. – С. 66–73;

Волкова С. І. До питання про основні принципи диференціації читачів у бібліотеках / С. І. Волкова // Бібліотекознавство і бібліографія. – 1974. – Вип. 15. – С. 3–12;

Беляева Л. И. К вопросу о психологии читателей / Л. И. Беляева // Проблемы социологии и психологии чтения: Сб. науч. трудов ГБЛ. – М., 1975. – С. 143–161;

Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике / Н. А. Рубакин //  Избранное : В 2 т. – М., 1975. – Т. 1. – С. 33–104;

Зубов Ю. С. На пути создания научной классификации читателей / Ю. С. Зубов // Сов. библиотековедение. – 1977. – № 2. – С. 36–53;

Маслова О. М. К вопросу о разработке комплексной классификации читателей / О. М. Маслова // Сов. библиотековедение. – 1978. – № 1. – С. 32–44;

Тихомирова И. И. О классификации читателей и дифференцированном руководстве чтением  / И. И Тихомирова // Сов. библиотековедение. – 1978. – С. 43–56;

Гинзбург Г. И. К вопросу о дифференциации читателей массовых библиотек / Г. И. Гинзбург // Сов. библиотековедение. – 1979. – № 3. – С. 48–55;

Трубников Ю. М. Культура чтения как критерий общей типологии читателей / Ю. М. Трубников // Сов. библиотековедение. – 1980. – № 1. – С. 28–39;

Тугов Ю. М. Психолого-педагогические основы классификации читателей / Ю. М. Тугов, А. П. Куликова  // Сов. библиотековедение. – 1980. – № 4. – С. 51–85;

Умнов Б. Г. Теоретические и методологические проблемы типологизации чтения: Сб. науч. тр. / Б. Г. Умнов – Л., 1980. – Т. 52. – С. 67–80;

Шматова С. Є. До питання диференціації читачів як споживачів рекомендаційно-бібліографічних посібників з педагогіки / С. Є. Шматова // Бібліотекознавство і бібліограф. – 1982. – Вип. 22. – С. 49–54;

Онуфриева В. Я. Роль социальных характеристик читателей в дифференциации обслуживания / В. Я. Онуфриева // Сов. библиотековедение. – 1987. – № 2. – С. 34–37;

Вайну М. Б. Об индивидуальных особенностях восприятия / М. Б. Вайну. – Таллин, 1997. – 35с.;

Джинчарадзе Н. Г. Інформаційна культура : Навч. посіб. / Н. Г. Джинчарадзе. – К., 1999. – 147 с.

Новальська Тетяна Василівна
Статтю створено : 18.09.2015
Останній раз редаговано : 18.09.2015